Гур’єв Іван, Гур’єва Марія, Гур’єв Василь, Гур’єв Володимир, Гур’єв… і таких Гур’євих у цьому селі – 120 мешканців. Ба цікавіше: тут живуть ще два десятки Протопопових. І живуть собі Гур’єви та Протопопови вже чотири століття в маленькому слобожанському селі на самісінькій околиці України – поблизу українсько-російського кордону. Однаковість у прізвищах обумовлена духовним життям жителів: від засновника поселення, вільного козака Афанасія Гур’єва, і дотепер, більшість тут – старовіри. Тобто християни (переважно етнічні росіяни), які служать Богу за старим церковним обрядом.

У Гур’ївому Козачку – мабуть, як і в багатьох інших селах – люди живуть споминами про те, як їм колись жилося і як тепер владі до них немає справи.

«Була теслярня, тепер її немає. Працював у нас млин. Була олійниця – і її закрили. Залишилися одні напіврозвалені сарайчики. А раніше все тут процвітало. Був же колгосп – тепер землю орендують. На початках нам обіцяли, мовляв, все буде для вас. Але ніякої турботи про людей немає», – коментує сільські пейзажі, що бачимо з вікна машини, мешканка Гур’ївого Козачка Світлана Гур’єва. Для неї тут робота знайшлася: вчителює в місцевій школі. Її чоловік – тракторист.

Зайняті переважно на землі

Зі 180 гур’ївців на полях сільськогосподарського товариства «Козачанське» працює 20 землеробів. Решта – з інших, сусідніх сіл. На під’їзді до села бачимо залишки від радянських комбайнів, сівалок. Втім, віднедавна тут ланами роз’їжджають білоруські, чеські та німецькі сільськогосподарські машини.

«Ми в цьому році витратили десь майже 7 мільйонів гривень, закупили нову високопродуктивну техніку. Також ми повністю закупили сучасне насіння: гібриди сонячника, сої, елітне насіння ячменю. А цього року придбали ще й ячмінь для варіння пива», – розповідає директор підприємства «Козачанське» Анатолій Залевський.

Своїм трудівникам керівник господарства поставив завдання – завершити посівну кампанію до Великодня. Він хвилюється через збереження вологи у землі: перешкодити цьому може нинішній суховій.

Анатолій Залевський не одразу починає говорити про проблеми аграріїв. Мовляв, усе у нас добре. І все ж у підсумку розмови озвучує одну з нагальних: за його словами, за радянських часів держава відшкодовувала частину витрат колгоспів на соцкультпобутові питання. Тепер сільськогосподарським підприємствам, які і так вимушені боротися за існування в ринкових умовах, вкрай складно допомагати у будівництві та ремонті школи, дитячого садка, медпункту та сільських доріг.

«Кошти, вони ж плануються, якщо ми читаємо держбюджет. Хочеться, щоб вони доходили до села для вирішення цих проблем, про які ми говоримо», – наголошує Анатолій Залевський.

«Жити є де, а роботи немає»

А чим і за що живе решта селян? Молодь по закінченню школи вирушає до Харкова: хто на навчання, хто на заробітки. Ті, хто залишився у Гур’ївому Козачку, мають біля хат городи. Раз на рік отримують по три тисячі за паї.

Аліна Стецюк хотіла б займатися тваринництвом. 27-річна жінка радіє, що хоч чоловік підзаробляє. Сама вона – на обліку на біржі праці. «Ну я б могла піти працювати бухгалтером, бо у мене є ця освіта. Тут – це проблема. Жити є де, а роботи немає», – каже вона.

Алінине прізвище для цього села, так би мовити, з нових. Бо дванадцять поколінь селян звалися Гур’євими. Розрізняли їх за прізвиськами, розповідає вчителька Світлана Гур’єва.

«От які були цікаві прізвиська: Єпіхи, Багачі, Зосіни, Кузіни, Монахи». За її словами, раніше було так: в адресі листа потрібно було поряд зі справжнім прізвищем вписувати першу літеру прізвиська або ж вказувати його повністю.

У селі вам обов’язково розкажуть, що Гур’їв Козачок був малою батьківщиною для родини російського мільярдера Андрія Гур’єва. Звідси родом його батько, якого у дитинстві переселили на північ Росії силою – відправили у заслання, бо родина не хотіла ділитися майном із колективізаторами.

За розповідями селян, останніми роками московський підприємець Андрій Гур’єв допомагає з відбудовою сільської інфраструктури. Тепер у гур’ївській глибинці є газ, коштом бізнесмена там відремонтували будівлю старої школи.

80 осіб хрещені за старим обрядом

Здавалося б, від цього села до Харкова – лише 65 кілометрів, а пасажирський автобус між Гур’ївим Козачком і обласним центром курсує лише тричі на тиждень.

Усіх, хто приїжджає до одного з найстаріших слобожанських сіл, одразу запрошують до музейної кімнати, що у школі. Тут можна побачити, як селяни в давнину сало зберігали. Ну і як свою віру берегли. «На цей час у нас залишилося хрещених за старим обрядом 80 осіб, а тих, які дотримуються канонів своїх пращурів, – п’ятеро», – починає екскурсію у краєзнавчому музеї Світлана Гур’єва.

Старовіри. Вони з’явилися в Російській імперії після розколу Руської православної церкви у сімнадцятому столітті – після реформи патріарха Нікона. Численні літургійні нововведення, як-то запровадження грецьких духовних традицій, зрештою – і новий спосіб хрещення, вони сприйняли ворожо. До того ж, їм судилося пережити жорстокі гоніння, переслідування царським урядом та офіційною церквою.

Відтоді старовіри розділили світ на свій і чужовірців. Хоча зараз межа між старообрядцями і сьогоднішніми православними вже не настільки неперетинна. У цьому селі тепер не карається одруження з іновірцем, і посуд для своїх і гостей спільний. Старообрядці вже не бояться радіо, телебачення, телефонів – на відміну від гур’євців попередніх поколінь, які вважали появу сучасної техніки від поганського, як кажуть, бісівського духа.

Тепер усе – не за строгими правилами сільського життя гур’євців, каже один із тутешніх старожилів Василь Гур’єв. Навіть цвинтар – спільний для старообрядців і сьогоднішніх православних. Сам Василь Гур’єв каже, що так «не годиться». «Навіть коли в світ інший ідеш, то не може поряд бути людина чужої віри. А зараз усе зрівнялося. Переміни, радянська ідеологія призвела до цього. Про відокремлення кладовищ зараз у людей навіть і думки немає», – Василь Гур’єв показує восьмикутні хрести могил старообрядців і шестикутні – сьогоднішніх православних спочилих.

Старовірець Василь Гур’єв усе життя вивчав звичаї своєї громади. Мав би, як бібліотекар, вести з селянами атеїстичні бесіди. Замість цього записував на бабінні плівки спогади і церковні співи своїх односельчан. Завдяки його старанням у сільському краєзнавчому музеї можна побачити фотографії прадідівських хат, світлини богослужінь старовірів. Збереглися до наших часів кадило, ікони і богословські книги селян, які несли віру своїх пращурів.

У радянські часи служби проводили потайки в ночі. І ось тепер, коли за віру ніхто не переслідує, у старовірів немає свого молитовного дому. Останній наставник помер ще 1991 року. Тепер нема кому хрестити новонароджених за старим обрядом. А отже, у Гур’ївому Козачку згасає давня традиція. Хоча тут радіють молодому фермеру Михайлу Протопопову, який десять років тому вирішив дотримуватися духовних правил своїх прадідів. Щоправда, ходить він до молитовного дому, який зводять у Харкові.

«Нема де молитися»

А де ж тепер моляться віруючі Гур’ївого Козачка? «У нас нема де молитися. У 2007 році відкрили молитовну кімнату, але там старообрядні ікони і поруч православні. От як паску святити, то православних там буває сто чоловік, а наших туди прийде п’ять-десять», – каже 77-річний Василь Гур’єв.

На Великдень у Гур’ївому Козачку зберуться старенькі і їхні онуки. Разом помоляться. А найстарший член старообрядної сім’ї освятить паску. «Ставимо на стіл, і я хрестом «Христос воскрес!» тричі… Так само освячуємо і воду. Тільки треба це зробити до дванадцятої години», – розповідає одна з найстаріших представниць старовірів, 85-річна Марія Протопопова.

На Великдень за традицією усе село збереться на цвинтарі. І разом, ділячись паскою, крашанками, згадуватимуть найрідніших. Цього дня Гур’єви і Протопопови духовно будуть разом.